«Ми знаємо, що таке час, поки не замислюємося над ним»

8 хв на прочитання25 Лютого 2021, 16:31

Багато з нас так чи інакше роблять спроби приручити час. Найбільша ілюзія цього приручення відома всім під назвою тайм-менеджмент. Розвінчувати міф про нього я буду в інших своїх статтях, але перед цим слід взагалі замислитися, чим для людини є час з погляду психології. Ця стаття — своєрідний експеримент, де зібрана частина моїх спостережень про дітей і про час.

Феномен часу — унікальна можливість людини, яка часто стає в'язнем кількісного параметра: побудував до 30, заробив до 40 і т. д. Невизначене ставлення до часу — поширена причина неврозів у людей, які приходять за психологічною допомогою до фахівця. Одні не можуть прийняти факт дорослішання, а інші — формують інфантильний панцир. Треті мають ідеальний план своєї реалізованості до певного віку, четверті просто не можуть змиритися з кінцевістю життя...

Філософи часто зверталися до буття і часу. Але не в нашому столітті. Сьогодні маркетинг замінив буття. Однак залишаються ті, хто мимоволі зупиняють нас і змушують замислитися над цим питанням. У моїй практиці це діти, в тому числі діти з додатковими потребами.

Випадок 1. День і ніч

На групове заняття приходить хлопчик десяти років із діагнозом аутизм. Він любить творчі заняття, охоче малює, клеїть, вирізає... Мовлення погано розвинуте. Відчуття, що звуки він із себе видавлює, щоб вийшло слово. Навіть ті слова, які знає, каже невиразно, тож зрозуміти його може тільки той, хто знайомий із цим приблизним набором словникового запасу.

Щосуботи він приходить, недовго сидить за столом у компанії інших дітей, а потім встає, бере подушку, кладе її на підлогу та «лягає спати». «Уникання» — думаю я, але не можу зрозуміти, чому він уникає того, що любить? Може через дітей? Обираю позицію спостерігача, і бачу, що діти його не турбують. Так відбувається декілька разів, і я думаю, чому б йому не показати йому картки ДЕНЬ/НІЧ. Ми проводимо індивідуальне заняття, присвячене цьому, а потім картку НІЧ я просто залишаю на подушці з пледом, а картку ДЕНЬ біля неї з піктограмою заняття. Чому я не прибрала подушку та плед? — запитаєте ви. Тому що прибрати стимул — це найпростіше, що можна зробити. Але ви не зможете «поприбирати» весь світ, щоб залишити незаймано чистий простір без звуків, запахів і речей, які можуть спокушати або відволікати дитину. Мене дивувало, як М. на занятті підходив до цих речей, бачив картки, брав «денну», говорив «день» і повертався до роботи. Це повторювалося декілька занять, а потім картка була прибрана. Але тут є і «підводні камені»: той період, коли рано сутеніло, М. сприймав як вечір, який ще не наступив. Таким чином у кабінеті він виконував ритуал підготовки до сну, і це мені нагадувало, як діти співвідносять сніг із зимою тоді, коли він може йти восени або навесні. Так само і дощ асоціюють винятково з осінню на перших етапах знайомства з порами року.

Випадок 2. Ненавиджу чекати!

У практиці я використовую багато ігор для дітей, де часто потрібно почекати своєї черги, простежити за цією черговістю і знайти себе в ній. Дівчинка, 9 років, синдром Аспергера, не може грати у гру, тому що там потрібно сповільнитися та чекати. Кожна зупинка супроводжується криком «Я ненавиджу чекати!». Що відбувається з часом у дитини? Чому пауза несе неможливість? Неможливість настільки сильну, що залишається тільки кричати... Що ж це за об'єкт такий — час який, утікаючи, несе загрозу?

Щоб допомогти дитині з додатковими потребами «побачити час» ми використовуємо годинник. Це може бути таймер, пісочний або настінний годинники. Чи говоримо ми тут про час? Я думаю, що йдеться саме про годинник і взаємозв'язок предметів у певному часовому континуумі. Але мати годинник на руці — ще не означає відчувати час. Ці предмети просто помічники в організації процесу.

Випадок 3. Тьотя і баба.

Дівчинка А., 1,6 міс. Дитина вчиться першим словам, використовує декілька простих слів (мама, сік) і слова з дитячого сленгу. Коли з'являюся я, вона зворушливо простягає пальчик у мій бік і каже: тьотя. За моєю спиною з'являється жінка старша за мене. Той же пальчик вказує на появу нової людини, але вже зі словом «баба». Так маленька А. ідентифікує людей. Але як вона розуміє різницю між двома фігурами, однаковими на зріст і приблизної статури, відчуваючи тонку вікову різницю між ними? Я розумію, що серед рідних людей це може бути процес навчання, але А. це демонструє з усіма людьми, яких вона зустрічає у своєму юному віці.

Випадок 4. Нерозуміння часових контекстів

Хлопчик С., 5 років, сильне відставання в мові. З дієслів переважно «йди», «дай», «дивися». Розповідальних речень немає, дитині тривалий час ставлять СДУГ (синдром дефіциту уваги, гіперактивність). Не буду довго вдаватися у подробиці, як проходила терапія, але ось прийшов новий етап нашої взаємодії, де народжувався час: «Де ти був? Чи ходив у садок? Що ти робиш зараз? Чим будеш займатися після заняття?» Дитина вже розповідає про своє життя, але подробиці плутає, відтінки не бачить. Наприклад:

— Ми давно не бачилися.

— Так, карантин.

— Ти в садок ходив?

— Ходив.

Ми розуміємо, що всі садочки були на ізоляції, і дитина ні в який садок не ходила. Але тоді їй залишився незрозумілим модус мого питання, адже вона відповідає правду, що в садок вона, звичайно ж, ходила, але контекст діалогу про карантин і відрізок цього часу їй ще недоступний.

Далі хлопчик розповідає, що поїде до дяді Р., але тато, який прийшов його забирати, каже, що у дядька Р. вони вже сьогодні були, і тепер їх шлях лежить додому. Що це: нерозуміння часових контекстів (але зі збереженням їх зв'язків) або ж бажання дитини, яке цей контекст покриває? Чи формується поняття часу за фрустрації, що до дядька Р. вони більше сьогодні не поїдуть?..

Випадок 5. Дорослий малюк

Хлопець К., 20 років. Високий, симпатичний, трохи незграбний, із похиленою головою та невпевненою ходою. Не дивиться в очі, мова ехолалічна. Звичайно, в цьому віці молодий хлопець вже мав би займатися чимось «серйозним», але він досі охоче грає з повітряною кулькою і в м'ячик, а також любить малювати. У хлопця аутизм. Але час бере своє і діє через інстанцію тіла. Воно починає рости, збільшуються розмір ноги, долоні, статевих органів... Але час і його тілесні зміни не символізовані для юнака. Так він потрапляє до мене в тяжкому стані щодо невисловленого питання «чи його це тіло». Виходить, що там, де часу немає (ні в контексті стадіального розвитку, ні в контексті інтелектуального та соціального становлення), він все ж є, і виражається через образ тіла. Як символізувати час у такій ситуації та чи буде це робота з часом? Деякі фахівці можуть мені заперечити й сказати, що тут працювати треба винятково з тілом. Безумовно, але і символізації через слово ніхто не відміняв. У терапії він навчався торкатися до себе «великого» (свого тулуба, ніг, шиї...) за допомогою масажера, молоточка, м'якого м'ячика, а пізніше і власної руки. Працювали із дзеркалом. Він багато малював голих чоловічків, які «дорослішали» на самих малюнках. Розглядав свої дитячі фотографії, впізнаючи на них більш юних тата і маму, а також маленького себе...

Ця невеличка частина історій, зібраних, щоб звернути увагу на відносини з часом. Адже у вашої дитини ці відносини також є, і вони можуть кардинально відрізнятися від ваших уявлень. Знання часових еталонів не є переживанням свого унікального часу. Коли ми уникаємо роздумів про час, ми уникаємо і дослідження свого власного життя, його неповторності та краси. І якщо годинник ми все ж залишимо у себе на зап'ястку, ми будемо пам'ятати, що час не є годинником, і зможемо по-новому поставитися до даних нам хвилин...

Читайте GreenPost у Facebook. Підписуйтесь на нас у Telegram.

Поділитись: