Субота, 04 Липня 2020
Догори
Дати відгук

Кому дістанеться «вода», «риба» та «ліс»?

7 хв на прочитання27 Травня 2020, 11:37 605
Поділитись:

Як нам реорганізувати Мінекоенерго

Заява Дениса Шмигаля про можливість роз’єднання Мінекоенерго, а, точніше, про можливість відновлення Мінприроди, сколихнула екоспільноту і соцмережі. На думку багатьох екологістів відновлення цільової природоохоронної інституції є дуже важливим.

Але при цьому «випало за борт» питання наповнення відновленого міністерства. У вересні 2019, на момент його гібридизації (злиття з Міненерго), під парасолькою Мінприроди працювали такі важливі структури, як Державне агентство водних ресурсів та Державна служба геології і надр. А от, наприклад, Державні агентства лісових та рибних ресурсів курувалися Міністерством аграрної політики та продовольства, яке нинішня влада (не треба перекладати відповідальність лише на Гончарука, це зробила монобільшість як така, у єдиному пориві) теж ліквідувала, зливши з Мінекономрозвитку.

Вода – це клімат, а не розмінна монета

Якщо зараз відновлять Мінприроди, то під чию руку підуть агентства? Знову ліс запхнуть в МінАПП, яке, наче теж відновлюють? Так тоді аграрії можуть ще й «воду» прихопити, з них станеться. Такі спроби відбувалися останні 5-6 років регулярно. Це мотивувалося тим, що вода – це полив, а полив – це сільське господарство, високі урожаї, експорт зерна, валюта і т.п. і т.д. Хоча насправді вода – це клімат, це водність, це срібло і золото, яке поки що майже безплатно – так, так, майже безплатно, хоча широкий загал і не схвалює зростання тарифів – тече з наших водопровідних кранів. Але привиди мільярдних інвестицій у зрошення Півдня від Світового банку або Китаю (такі проекти були і активно обговорювалися) застять очі і викликають бажання перетягнути ковдру (Держводагентство, через яке би ці гроші мали піти) на себе.

Як і багато інших екологістів, я не схвалював і не схвалюю поєднання під одним дахом охорони природи, управління природними ресурсами та енергетики. Але об’єднання під одним міністерством природомістких (назвемо їх так) агентств – я вітаю.

Усі природні відомства - Держводагентство, Держлісагентство, Держрибагенство, Держгеонадра, Державне агенство з управління зоною відчуження - мають залишитися у структурі відновленого Мінприроди.

Довгий час це було аксіомою, це розуміли усі (ну майже усі) керівники держави На перевеликий жаль у 2012 році команді Януковича-Азарова захотілося усе перекроїти для більш зручного дерибану ресурсів – як власне природних, так і фінансових, бо попри усталене переконання широкого загалу про бідність природоохоронної сфери, тут крутяться просто шалені гроші і фахівці це знають.

Як Азаров-Янукович зламали систему природоуправління

Саме у 2012 році у регіоналів, які, як і нинішня зелена монобільшість, мали фактичну владу в усіх гілках, виникла ідея змінити 19(!) природоохоронних та суміжних законів. Над законопроектом швиденько попрацювали чиновники Мін’юсту. А представник президента у парламенті Юрій Мірошниченко реєструє ці зміни як законопроект №10-218 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо оптимізації повноважень органів виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів, у тому числі на місцевому рівні)”.

Там була купа дуже шкідливих новацій, у тому числі й передача Держлісгоспу та Держрибгоспу (так тоді ще називалися ці профільні відомства) від Мінприроди до МінАПП.

Також хотіли сплести лапті Національній Комісії з питань Червоної книги, Координаційній Раді з питань створення екомережі, Державній комісії із запасів корисних копалин та іншим важливим органам контролю та управління природними ресурсами.

Кейс Комісії з Червоної Книги

Як це усе мало спрацювати, видно, зокрема, на прикладі Комісії з Червоної Книги. Сьогодні Національна комісія з Червоної книги складається з представників відомств та авторитетних вчених, яких у цьому органі більшість. Члени комісії не отримують за свою роботу грошей, але бути членом комісії – почесно, це – визнання авторитету, наукового рівня, принциповості вченого. І хоча ця комісія – орган дорадчий, міністр екології завжди уважно прислухається до думки спеціалістів. Бо зневажиш – і вже завтра будеш знеславлений серед своїх закордонних колег-міністрів, і в тебе тицятимуть пальцем вже на найближчій міжнародній конференції чи нараді.

За законопроектом 10-2018 вирішувати, яких тварин та рослини вносити у Червону книгу, а яких – ні, мали би не вчені (оскільки комісію ліквідують), а лише чиновники, зокрема підлеглі міністра. Які робили би те, що їм скаже начальство. Рішення Комісії могли би приносити нечистим на руку чиновникам чималі грошики. Треба якійсь «своїй» фірмі надати дозвіл на вилучення з природи, скажімо, червонокнижних осетрів – та будь ласка!

«З такими проханнями до Комісії не раз зверталися різні «бізнесмени», – розповідав мені свого часу член Національної комісії з Червоної книги, доктор біологічних наук Сергій Межжерін. – Начебто вони хотіли штучно розводити рідкісних осетрових риб. Але я вважаю, що для збільшення кількості осетрових треба налагодити надійну охорону і заборонити їх добування. В той час як штучне розведення не є таким вже хорошим способом порятунку цих видів. І завжди варто пам’ятати, що у великій білузі, наприклад, ікри на 500 000 доларів. З якого це дива комусь ми маємо дарувати фактично з державної скарбниці таку суму грошей?».

Досить помилок

Комісію вдалося усе ж відстояти. Це коштувало величезних зусиль багатьох людей і організацій. Було чимало колективних звернень, наприклад, від громадських організацій. Але вони не бралися до уваги тим же Мірошніченком. І лише коли одна із його помічниць організували зустріч, на якій мені, Володимиру Борейку та Сергію Межжеріну вдалося переконати Мірошніченка у недоцільності низки законодавчих новел, він погодився розглянути правки, але якщо вони будуть представлені у форматі таблиць, з якими працює Верховна Рада. Потім був аналіз цього величезного за обсягом закону, формулювання правок, консультації за Мінюстом, відстоювання кожної з цих правок на нарадах у Мірошніченка. На жаль, від колег з громадського сектору практично ніяких конкретних пропозицій не надійшло тоді, крім категоричного заперечення ліквідації облуправлінь Мінприроди. Всеукраїнська екологічна ліга діяла у свій спосіб, через депутата, з яким мала контакти у Комітеті з екополітики. Наші з Борейком та Межжеріним правки стосувалися переважно заповідної справи та живої природи, вдалося також відстояти обласні та міжрайонні підрозділи ДЕІ, право інспекторів цих інспекцій складати протоколи, право Мінприроди затверджувати розрахункову лісосіку та ще пару речей. Був ще дуже хороший круглий стіл у Верховній Раді, але він відбувся вже після дедлайну подачі правок. У цьому Мірошніченко теж був незворушний: усе що подається вчасно – обговорюється і у разі спільного бачення приймається, усе що після – «до побачення».

Можливо (і навіть, напевне), у інших учасників процесу дещо інші спогади і враження про ту історію, і кожен може і має право викласти свою версію – історія, насправді, річ дуже суб’єктивна. Але є факти, які залишаються фактами. Зокрема, той факт, що обласні управління Мінприроди таки були ліквідовані. Так, можна і треба їх критикувати за часто невисоку ефективність роботи, але як інституції вони були потрібні. Відбулися і не на краще зміни в управлінні лісами, водою, іншими ресурсами.

Пригадуючи, скільки було витрачено нервів і зусиль на усі ці перипетії і чим це закінчилося, я не хотів би повторення усіх цих переживань тощо.

Тож закликаю відповідальних осіб при ухваленні рішень про структуру природоохорони в державі думати про інтереси довкілля і громадян, а не про відомчі та особисті.